Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

своїх днів тут, у місці, де постійно в’ється димок крематоріїв, де життя тяжке, як ті кам’яні брили, з яких складено сходи, що ведуть вниз, до Ґанґи – ріки, що дарує полегкість. Я зрозумів раптом, що люблю їх усіх, омитих першими червоними променями світанку, сяючих істот, святих і грішних, укритих краплями священної ріки, і що це – щось більше, ніж просто велика родина. Що я міг би померти за них, і що мені, можливо, таки доведеться померти за них. І що при цьому я ще любитиму їх, знаючи, що всі ми – нерозривно зв’язані, сполучені, що всі ми – частинки одного цілого: сонце, ріка, овид, пляж на протилежному березі, дрібні фігурки людей, старі мури фортеці, кам’яні плити набережної – всі ми одне ціле, завжди були, є і будемо, часом порізну, а часом укупі, часом сварячись, а часом братаючись, обмінюючись ролями і забуваючи себе в цьому вертепі, круговороті масок, і все ж віднаходячись знову, на березі великої ріки, омиті бризками вічної, сяючої субстанції, вічно нові, вічно інші, вічно ті самі. Вічність – це колесо, думав я, а значить, все повертається на круги своя.

Ця думка – що вічність є колесом – принесла мені незрозумілу втіху, і я, сповнений ніжності до всього живого, вручив себе в руки цьому повному цілому, дозволяючи йому вести мене – далі, туди, куди воно само хотіло мене помістити.

– Ти йдеш чи ні? – озирнувся на мене Нанді.

– Біжу! – гукнув я, і, зраділий, покривуючи, обережно злазячи з кожної сходинки, став наздоганяти свого великого нового приятеля.

Омившись у Ґанзі, я відчув себе значно краще. Сонце, хоч було ще невисоко, вже починало пригрівати, і день обіцяв видатись не менш жарким, аніж у нас у пустелі.

– А як щодо сніданку? – спитав я нерішуче у Нанді, коли той, вимитий, блискучий від краплинок вологи, лежав на ґгаті та, стрижучи вухами, витягував морду в бік лагідного сонячного проміння.

– Зараз я покажу тобі, наскільки благочестиві люди в Бенаресі. Мані – не найкращий приклад тутешніх мешканців. Не подумай, що всі ми тут – злочинці й убивці, як він. Це ж треба! Мабуть, ти здійснив багато побожних учинків у попередньому житті, якщо зумів видертися з його лап живим! Ти – справжній щасливчик!

Я підняв голову.

– Нанді, всі мені кажуть, що я зробив багато побожних учинків у попередньому житті, але при цьому я ледь не помер від голоду й від спеки, щойно народившись, замалим не втонув у ріці… Велетенський змій хотів проковтнути мене, а п’яна макака скинула мене з даху будинку! Хіба таке життя у благочестивого створіння? Поглянь на мене! Я жалюгідна подоба тварини! Без господаря, без миски і буди, шолудивий і вкритий кліщами, побитий і позбавлений голосу – хіба так має складатися життя у справді гідної звірятини? Мені здається іноді, що я – найнещасніше створіння на цій землі, і тільки тепер, коли я побачив своїх родичів тут, у Варанасі, я зрозумів, що мені є ще куди падати… І, здається, у мене є всі умови для цього!

– Не нарікай, Джеррі, – відповів на те Нанді, мружачись від сонця. – Подивися на це з іншого боку. Ти вижив, попри все! І де ти зараз? Зараз ти на ґгаті, в одному з найсвятіших місць на світі, лежиш і буркочеш про те, що життя до тебе несправедливе!

– Ти вкритий фіолетовою фарбою, – сказав я, аби перевести розмову на іншу тему.

– Діти, – ліниво озвався бик. – Тут нещодавно було велике свято – Голі. Новий рік. Шкода, що тебе не було. Ми порскалися фарбою, кидалися кольоровими порошками… тобі личив би бузковий! До твоєї незадоволеної морди, клянусь, бузковий колір шерсті був би ідеальним! Хо-хо-хо!

Я вдав, що кидаюся вкусити його за лапу, і Нанді, регочучи, піддав мене рогом і відкинув метри на три вбік. Цілком відчутно приземлившись під шгучний регіт Нанді, я зрозумів, що ображатися немає підстав і, усміхнувшись, нагадав йому:

– То що, покажеш мені гостинність тутешніх мешканців? Я такий голодний, що здається, можу з’їсти бика, ха-ха-ха!

І, відчувши себе знову переможцем, я, погавкуючи з радості, пострибав сходами вгору.

7

Місто оживало з кожною новою хвилиною. На вулиці ставало дедалі більше людей, звучали молитви у храмах, дзвеніли дзвони. Жінки в яскравих тканинах несли крам до крамниць, а старі діди, вкриті зморшками не менше, ніж грузькі, мокрі від нічної зливи дороги на підступах до Бенареса, сиділи на кам’яних порогах біля будинків, торгуючи бетелем, дешевими шкатулами та чилумами для куріння гашишу. Чоловіки, чорні від гріхів, що накопичилися на них, майже голі, в майках і загорнуті в шматки тканини на таліях, з блискучими очима і чуттєвими ротами, курили сигарети і дивилися невидячими очима на натовпи люду, що йшов у своїх справах. Я зустрічав дорогою псів, кіз і мавп, із кимось вітався, комусь тільки кивав головою, напевне розуміючи, що бідоласі зараз не до мене. Тільки тут, у Касі, я зрозумів, яким везунчиком я був насправді – я побачив, як доля може по-справжньому побити тебе, якщо їй заманеться. Мої брати, пси, такі ж, як і я, лежали тут попри стіни, деякі настільки худі й знеможені, що, мені здавалося, ніби в них не могло бути сил звестися для пошуків їжі. Можливо, так і треба зустрічати останні свої дні тут, у Бенаресі – покірно довіривши себе долі, очікуючи на милість, у повній готовності залишити це тіло, якщо життя проявить свою ласку відсутністю їжі. Червоні, сині, а деякі аж фіолетові від парші, від опіків та від лишаю, що, здавалося, виїв їх до кісток, мої родичі тулилися до стін і дивилися на мене погаслими очима, не вірячи, мабуть, що я – жива істота, а не привид у їхнім світі мертвих. Їхні ребра стирчали, наче поламані кошики з лози – такі ж криві й гострі, а хребти випиналися і вигиналися, як старі погнуті велосипедні рами. Вони лежали, сиділи, котрісь годували цуценят, інші намагалися винюхати щось у закутках вуличок, сподіваючись знайти там щось їстівне. Гостре відчуття жалю до них проштрикнуло моє серце, й мені видавалося, що я, ситий мешканець із вищого світу, не заслуговую гуляти тут, попри них, хизуватися своїми здоров’ям та силою – при цьому я зовсім не зізнавався собі, що сам виглядаю після місяців блукань не набагато кращим од них.

– Бачу, моїм родичам тут живеться не солодко, – гукнув я Нанді, накульгуючи за ним і намагаючись не згубити його